ПРЕКРАЩЕНИЕ ИПОТЕЧНОГО КРЕДИТА

Вексельна порука, як засіб ліквідації кредиторської заборгованості боржника: чи зміниться судова практика?

Згід­но зако­ну Украї­ни N 826-XIV от 06.07.1999 г. Украї­на при­єд­на­лась до Женевсь­кої Кон­вен­ції 1930 року, якою запро­ва­д­же­но Уні­фі­ко­ва­ний закон про пере­каз­ні век­селі та про­сті век­селі (далі Уні­фі­ко­ва­ний закон).

Стат­тя­ми 2, 75 Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну вста­нов­лені вимо­ги до фор­ми пере­каз­но­го та про­сто­го век­се­ля, яка повин­на місти­ти: назву век­се­ля, яка вклю­че­на до тек­сту доку­мен­та і вис­лов­ле­на тією мовою, якою цей доку­мент скла­де­ний; без­умов­ний наказ спла­ти­ти визна­че­ну суму гро­шей; най­ме­ну­ван­ня осо­би, яка повин­на пла­ти­ти (трас­сат, век­се­ле­да­ве­ць); зазна­чен­ня стро­ку пла­те­жу; зазна­чен­ня міс­ця, в яко­му пови­нен бути здійс­не­ний платіж; най­ме­ну­ван­ня осо­би, якій або за нака­зом якої пови­нен бути здійс­не­ний платіж; зазна­чен­ня дати і міс­ця вида­чі век­се­ля; під­пис осо­би, яка видає век­сель.

Від­сут­ність будь-яко­го з вка­за­них рекві­зи­тів при­зво­дить до від­сут­но­сті век­сель­ної сили доку­мен­та.

За при­пи­са­ми ч. 1 ст. 3 Зако­ну Украї­ни «Про цін­ні папе­ри та фон­до­вий ринок», цін­ним папе­ром є доку­мент уста­нов­ле­ної фор­ми з від­по­від­ни­ми рекві­зи­та­ми, що посвід­чує гро­шо­ве або інше май­но­ве пра­во, визна­чає вза­є­мо­від­но­си­ни емі­тен­та цін­но­го папе­ра (осо­би, яка вида­ла цін­ний папір) і осо­би, що має пра­ва на цін­ний папір, та перед­ба­чає вико­нан­ня зобов’язань за таким цін­ним папе­ром, а також мож­ливість пере­да­чі прав на цін­ний папір та прав за цін­ним папе­ром іншим осо­бам.

Від­по­від­но до ст. ст. 31, 32 Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну, аваль вчи­нюєть­ся або на само­му пере­каз­но­му век­селі, або на алон­жі. Він вира­жаєть­ся сло­ва­ми “вва­жа­ти за аваль” або будь-яким іншим рів­но­знач­ним фор­му­лю­ван­ням. Він під­пи­суєть­ся тим, хто надає аваль. Вва­жаєть­ся, що для здійс­нен­ня ава­лю достат­ньо одно­го лише під­пи­су, вчи­не­но­го авалі­стом на лицьо­вій сто­роні век­се­ля, якщо тіль­ки цей під­пис не вчи­не­ний тра­са­том або тра­сан­том. В авалі повин­но бути вка­за­но, за кого він вида­ний. У разі від­сут­но­сті такої вказів­ки він вва­жаєть­ся вида­ним за тра­сан­та. Аваліст від­по­ві­дає так само, як і та осо­ба, зобов’язання якої він забез­пе­чив. Його зобов’язання є дійс­ним навіть у тому разі, якщо те зобов’язання, яке він забез­пе­чу­вав, виявить­ся недійс­ним з будь-якої іншої при­чи­ни, ніж дефект фор­ми. Здійс­ню­ю­чи платіж за пере­каз­ним век­се­лем, аваліст набу­ває прав, що вип­ли­ва­ють з пере­каз­но­го век­се­ля, про­ти осо­би, зобов’язання якої він забез­пе­чив, і про­ти тих осіб, які зобов’язані перед остан­ньою за пере­каз­ним век­се­лем.

Пунк­том 1.2 Поло­жен­ня про поря­док здійс­нен­ня бан­ка­ми опе­ра­цій з век­се­ля­ми в націо­наль­ній валюті на тери­торії Украї­ни, затвер­дже­но­го поста­но­вою Прав­лін­ня Націо­наль­но­го бан­ку Украї­ни від 16.12.2002 N 508, визна­че­но, що аваль — век­сельне пору­чи­тель­ство, за яким осо­ба (аваліст), яка його здійс­нює, бере на себе від­по­ві­даль­ність перед влас­ни­ком век­се­ля за вико­нан­ня век­се­ле­дав­цем, акцеп­тан­том або індо­сан­том зобов’язань щодо опла­ти цьо­го век­се­ля.

За змі­стом п. 77 Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну, поло­жен­ня стат­тей 30 – 32 щодо забез­пе­чен­ня ава­лем засто­со­ву­ють­ся й до про­сто­го век­се­ля.

Пле­нум Вер­хов­но­го суду Украї­ни у пукн­тах 18, 19, 28 поста­но­ви від 08.06.2007 р. № 5 «Про дея­кі питан­ня прак­ти­ки роз­гля­ду спорів, пов’язаних з обі­гом век­селів» (далі Поста­но­ва №5), роз’яснив наступне: «За век­сель­ним зако­но­дав­ством вини­ка­ють зобов’язання як пря­мих борж­ни­ків, так і борж­ни­ків у поряд­ку регре­су. Пря­мі борж­ни­ки — це век­се­ле­да­ве­ць про­сто­го век­се­ля та акцеп­тант пере­каз­но­го век­се­ля. Вимо­ги до зазна­че­них осіб, а також до авалістів за них (за їх наяв­но­сті) можуть бути пред’явлені як у строк пла­те­жу, так і про­тя­гом усьо­го стро­ку век­сель­ної дав­но­сті неза­леж­но від наяв­но­сті про­те­сту. При цьо­му під­ста­вою для заяв­лен­ня вимог до пря­мих борж­ни­ків є сам век­сель, що зна­хо­дить­ся у кре­ди­то­ра.

Від­по­від­но до абза­цу 1 ст. 70 Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну позов­ні вимо­ги до акцеп­тан­та, які вип­ли­ва­ють з пере­каз­но­го век­се­ля, пога­ша­ють­ся через три роки, які обчислю­ють­ся від дати настан­ня стро­ку пла­те­жу. Такий строк засто­со­вуєть­ся як
щодо позо­ву век­се­ле­дер­жа­те­ля, так і щодо позов­них вимог, пред’явлених до акцеп­тан­та пере­каз­но­го век­се­ля век­се­ле­дав­цем, індо­сан­та­ми, аваліста­ми та інши­ми осо­ба­ми, до яких пра­ва за век­се­лем перей­шли вна­слі­док вико­нан­ня ними век­сель­но­го зобов’язання. Ана­ло­гіч­но суди повин­ні вирі­шу­ва­ти спо­ри за участю век­се­ле­дав­ця про­сто­го век­се­ля (ст. 78 Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну). Згід­но зі ст. 32 Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну аваліст від­по­ві­дає в тому само­му обсязі і на тих самих під­ста­вах, що й осо­ба, зобов’язання якої він забез­пе­чив ава­лем. Вна­слі­док цьо­го аваліст, що надав аваль за век­се­ле­дав­ця про­сто­го век­се­ля або за акцеп­тан­та пере­каз­но­го, несе від­по­ві­даль­ність перед век­се­ле­дер­жа­те­лем неза­леж­но від опро­те­сту­ван­ня век­се­ля в непла­те­жі».

З наве­де­них вище поло­жень век­сель­но­го зако­но­дав­ства вба­чаєть­ся, що век­сельне зобов’язання тра­сан­та (век­се­ле­дав­ця) може бути забез­пе­чене век­сель­ною пору­кою авалі­ста, який несе пов­ну та солі­дар­ну від­по­ві­даль­ність за його вико­нан­ня. Вимо­ги век­се­ле­дер­жа­те­ля до авалі­ста можуть заяв­ля­тись в межах век­сель­ної дав­но­сті, а про­тест у непла­те­жі не є обов’язковим.

Такі особ­ли­во­сті век­сель­них пра­во­від­но­син з авалі­стом роб­лять при­ва­б­ли­вим цей інстру­мент фор­му­ван­ня фік­тив­ної кре­ди­торсь­кої забор­го­ва­но­сті у спра­вах про бан­крут­ство та вже дав­но вико­ри­сто­ву­ють­ся недоб­ро­со­віс­ни­ми борж­ни­ка­ми для лікві­да­ції кре­ди­торсь­кої забор­го­ва­но­сті.

В п. 1 Поста­но­ви №5 Пле­нум ВСУ зазна­чив про необ­хід­ність враху­ван­ня того, що век­сель­ні пра­во­чи­ни (зокре­ма, щодо вида­чі, акцеп­ту­ван­ня (в тому числі в поряд­ку посе­ред­ництва), індо­су­ван­ня, ава­лю­ван­ня та опла­ти век­се­ля) регу­лю­ють­ся не тіль­ки нор­ма­ми спе­ціаль­но­го век­сель­но­го зако­но­дав­ства, а й загаль­ни­ми нор­ма­ми цивіль­но­го зако­но­дав­ства про уго­ди та зобов’язання (стат­ті 202 – 211, 215 – 236, 509 – 609 Цивіль­но­го кодек­су Украї­ни (далі — ЦК). Тому за від­сут­но­сті спе­ціаль­них норм у век­сель­но­му зако­но­дав­стві до век­сель­них пра­во­чинів засто­со­ву­ють­ся загаль­ні нор­ми ЦК з ураху­ван­ням їх особ­ли­во­стей.

Так, Вищий гос­по­дарсь­кий суд Украї­ни, роз­гля­да­ю­чи спра­ву № 5020 – 618/2012, у своїй поста­но­ві від 21.05.2013 року вка­зав, що аваль під­па­дає під визна­чен­ня пра­во­чи­ну, що наве­дені у частині 1 стат­ті 202 Цивіль­но­го кодек­су Украї­ни та є одно­сто­рон­нім пра­во­чи­ном і на ньо­го поши­рюєть­ся чин­ність стат­ті 204 та части­ни третьої стат­ті 215 Цивіль­но­го кодек­су Украї­ни, а також до ньо­го може засто­со­ву­ва­тись поло­жен­ня стат­ті 234 ЦК Украї­ни, яка визна­чає, що фік­тив­ним є пра­во­чин, який вчи­не­но без намі­ру ство­рен­ня пра­во­вих наслід­ків, які обу­мо­в­лю­ють­ся ним. Фік­тив­ний пра­во­чин виз­наєть­ся судом недійс­ним.

У вка­за­ній справі про бан­крут­ство борж­ни­ка ВГС Украї­ни зро­бив вис­но­вок про те, що ава­лю­ван­ня век­селів борж­ни­ком не пере­слі­ду­ва­ло мету на здійс­нен­ня ним пла­те­жів за постав­ле­ни­ми ним ава­ля­ми, що робить пра­во­чи­ни з ава­лю­ван­ня век­селів недійс­ни­ми в силу части­ни п’ятої стат­ті 203 Цивіль­но­го кодек­су Украї­ни. Крім того, судом було вра­хо­ва­но, що взят­тя борж­ни­ком на себе век­сель­них зобов’язань на під­ставі оскар­жу­ва­них авалів супере­чить поло­жен­ням кре­дит­но­го дого­во­ру, укла­де­но­го борж­ни­ком з бан­ківсь­кою уста­но­вою, яким перед­ба­че­на пря­ма забо­ро­на щодо прий­ман­ня борж­ни­ком будь-яких зобов’язань в яко­сті пору­чи­те­ля. А від­так, вчи­нен­ня авалів без зго­ди бан­ку на век­сель­ну пору­ку спри­чи­няє пору­шень прав кре­ди­то­ра. Крім того, судом було прий­ня­то до ува­ги пору­шен­ня борж­ни­ком під час взят­тя на себе век­сель­ної пору­ки від­по­від­них поло­жень Ста­ту­ту щодо спря­мо­ва­но­сті діяль­но­сті това­ри­ства на отри­ман­ня при­бут­ку та дотри­ман­ня еко­но­міч­ної мети.

Таким чином, у вка­за­ній вище справі ВГС Украї­ни захи­стив інте­ре­си бан­ківсь­кої уста­но­ви від лікві­да­ції її кре­ди­торсь­ких вимог шля­хом ство­рен­ня фік­тив­ної кре­ди­торсь­кої забор­го­ва­но­сті у справі про бан­крут­ство пози­чаль­ни­ка з метою виве­ден­ня активів через про­даж ціліс­но­го май­но­во­го ком­плек­су із зани­жен­ням ціни про­да­жу.

Зазна­че­ну пра­во­ву пози­цію ВГС Украї­ни також під­т­ри­мав в іншо­му своє­му рішен­ні від 19.08.2015 р. по справі № 922/5094/14, додав­ши, що крім від­сут­но­сті еко­но­міч­ної мети, під­ста­вою для визнан­ня век­сель­ної пору­ки недійс­ною вна­слі­док її фік­тив­но­сті може бути пере­бу­ван­ня борж­ни­ка-авалі­ста у стані стій­кої фінан­со­вої непла­то­спро­мож­но­сті, яка уне­мож­лив­лює вико­нан­ня зобов’язання за ава­ля­ми, вчи­не­ни­ми борж­ни­ком на век­се­лях.

Про­те, Вер­хов­ний суд Украї­ни вис­ло­вив іншу пра­во­ву пози­цію, зазна­чив­ши у своїй поста­но­ві від 13.01.2016 р. у справі №3 – 1157гс15, наступне. Від­по­від­но до стат­ті 32 Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну про пере­каз­ні век­селі та про­сті век­селі аваліст від­по­ві­дає так само, як і та осо­ба, зобов’язання якої він забез­пе­чив. Його зобов’язання є дійс­ним навіть у тому разі, якщо те зобов’язання, яке він забез­пе­чу­вав, виявить­ся недійс­ним із будь-якої іншої при­чи­ни, ніж дефект фор­ми. Отже, якщо судом буде вста­нов­ле­но, що забез­пе­чене ава­лем зобов’язання за век­се­лем є недійс­ним через дефект фор­ми, то зобов’язання авалі­ста також виз­наєть­ся недійс­ним. У цьо­му разі до авалі­ста не може бути пред’явлено вимо­гу в поряд­ку, перед­ба­че­но­му нор­ма­ми цивіль­но­го зако­но­дав­ства, як до пору­чи­те­ля чи гаран­та.

Вер­хов­ний суд Украї­ни робить вис­но­вок, що у судо­вих рішен­нях суди всіх інстан­цій посла­ли­ся на фік­тив­ність одно­сто­рон­ньо­го пра­во­чи­ну щодо ава­лю­ван­ня век­селів як на під­ста­ву для визнан­ня оспо­рю­ва­них авалів недійс­ни­ми, про­те всу­переч вище­на­ве­де­ним нор­мам спе­ціаль­но­го зако­ну не вста­но­ви­ли та не зазна­чи­ли в рішен­ні про наяв­ність чи від­сут­ність дефек­ту фор­ми век­селів, зобов’язання за яки­ми забез­пе­че­но век­сель­ною пору­кою, що є необ­хід­ною умо­вою для пра­виль­но­го вирі­шен­ня спо­ру.

Вод­но­час, пра­виль­ність тако­го вис­нов­ку Вер­хов­но­го суду Украї­ни викли­кає сум­ніви з огля­ду на таке.

Зі змісту ч. 1 ст. 3 Зако­ну Украї­ни «Про цін­ні папе­ри та фон­до­вий ринок» вба­чаєть­ся, що належ­ним чином оформ­ле­ний та вида­ний век­сель визна­чає вза­є­мо­від­но­си­ни век­се­ле­дав­ця (тра­сан­та), тра­са­та та век­се­ле­дер­жа­те­ля. Систем­ний аналіз Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну дає під­ста­ви ствер­джу­ва­ти, що його поло­жен­ня засто­со­ву­ють­ся виключ­но до учас­ни­ків век­сель­них пра­во­від­но­син, яким також є аваліст, вчи­нив­ший на век­селі від­по­від­ний аваль.

За загаль­ним пра­ви­лом, век­се­ле­да­ве­ць (акцеп­тант, тра­сант) не може від­мо­ви­тись від здійс­нен­ня пла­те­жу за век­се­лем (ст. ст. 9, 78 Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну). Про­те, Уні­фі­ко­ва­ним зако­ном вста­нов­лені пев­ні випад­ки. Так, стат­тею 32 цьо­го зако­ну перед­ба­че­но, що аваліст від­по­ві­дає так само, як і та осо­ба, зобов’язання якої він забез­пе­чив. Його зобов’язання є дійс­ним навіть у тому разі, якщо те зобов’язання, яке він забез­пе­чу­вав, виявить­ся недійс­ним з будь-якої іншої при­чи­ни, ніж дефект фор­ми.

В пунк­ті 28 Поста­но­ви №5, Пле­нум ВСУ вка­зав, що при роз­гляді спорів, пов’язаних із вико­нан­ням зобов’язань за ава­лем (век­сель­ною пору­кою), слід вра­хо­ву­ва­ти, що зазна­чені від­но­си­ни регу­лю­ють­ся нор­ма­ми Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну, які відріз­ня­ють­ся від норм про пору­ку (стат­ті 553 – 559 ЦК і про гаран­тії (стат­ті 560 – 569 цьо­го Кодек­су). Якщо судом буде вста­нов­ле­но, що забез­пе­чене ава­лем зобов’язання за
век­се­лем є недійс­ним через дефект фор­ми (ст. 31 Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну), то зобов’язання авалі­ста також виз­наєть­ся недійс­ним. У цьо­му разі до авалі­ста не може бути пред’явлено вимо­гу в поряд­ку, перед­ба­че­но­му нор­ма­ми цивіль­но­го зако­но­дав­ства, як до пору­чи­те­ля чи гаран­та.

Таким чином, стат­тя 32 Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну вста­нов­лює гаран­тію дійс­но­сті зобов’язання за век­сель­ною пору­кою навіть за умо­ви недійс­но­сті основ­но­го век­сель­но­го зобов’язання та перед­ба­чає мож­ливість від­хи­лен­ня авалі­стом вимо­ги век­се­ле­дер­жа­те­ля в разі наяв­но­сті дефек­ту век­се­ля.

Разом з тим, вимо­га кон­курс­но­го кре­ди­то­ра до авалі­ста (борж­ни­ка у справі про бан­крут­ство) про визнан­ня недійс­ним ава­лю не є, в розу­мін­ні ст. 32 Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну, вимо­гою управ­ле­ної сто­ро­ни век­сель­них пра­во­від­но­син (век­се­ле­дер­жа­те­ля) до зобов’язаної за век­сель­ною пору­кою осо­би. Від­но­си­ни кон­курс­но­го кре­ди­то­ра, який заявив вимо­гу на під­ставі ч. 5 ст. 203, ст. 215, 234 ЦК Украї­ни, та авалі­ста виник­ли за межа­ми век­сель­них пра­во­від­но­син. А від­так, обме­жен­ня мож­ли­во­сті для кон­курс­но­го кре­ди­то­ра оскар­жу­ва­ти фік­тив­ний аваль на під­ставі загаль­них поло­жень цивіль­но­го зако­но­дав­ства та поши­рен­ня на них вимог ст. 32 Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну є, на мою дум­ку помил­ко­вим, оскіль­ки, харак­тер вимог век­се­ле­дер­жа­те­ля та кон­курс­но­го кре­ди­то­ра до авалі­ста, а також під­ста­ви їх виник­нен­ня не є тотож­ни­ми.

Дефект фор­ми век­се­ля та дійс­ність ава­лю у зв‘язку із цим має зна­чен­ня тоді, коли існує вимо­га век­се­ле­дер­жа­те­ля про спла­ту век­сель­но­го зобов’язання авалі­стом, адже, такий взаємозв’язок зумо­в­ле­ний виключ­но пра­во­вою при­ро­дою век­се­ля, який є цін­ним папе­ром з уста­нов­ле­ною зако­ном фор­мою.

Отже, вста­нов­лен­ня залеж­но­сті пра­ва кон­курс­но­го кре­ди­то­ра на оскар­жен­ня фік­тив­но­го ава­лю, вчи­не­но­го борж­ни­ком з метою ство­рен­ня «під­кон­троль­ної» забор­го­ва­но­сті, від наяв­но­сті дефек­ту фор­ми век­се­ля поз­бав­ляє кон­курс­но­го кре­ди­то­ра належ­них засобів пра­во­во­го захи­сту своїх пору­ше­них прав у справі про бан­крут­ство борж­ни­ка. Наяв­ність мож­ли­во­сті усу­нен­ня фік­тив­но­го кре­ди­то­ра таким чином зале­жить від пра­виль­но­сті запов­нен­ня всіх обов’язкових рекві­зи­тів фік­тив­но­го век­сель­но­го доку­мен­та самим же фік­тив­ним кре­ди­то­ром та борж­ни­ком.

Таке трак­ту­ван­ня Вер­хов­ним судом Украї­ни спір­них пра­во­від­но­син супере­чить прин­ци­пам стат­ті 13 Кон­вен­ції про захист прав люди­ни і осно­во­по­лож­них сво­бод щодо необ­хід­но­сті вста­нов­лен­ня ефек­тив­них засобів пра­во­во­го захи­сту пору­ше­них прав.

Вод­но­час Вер­хов­ний суд Украї­ни неод­но­ра­зо­во вис­лов­лю­вав дум­ку про те, що оспо­рю­ван­ня кон­курс­ним кре­ди­то­ром фік­тив­них пра­во­чинів, вчи­ню­ва­них борж­ни­ком є належ­ним засо­бом захи­сту його прав у справі про бан­крут­ство, оскіль­ки, сто­суєть­ся питан­ня фор­му­ван­ня пере­важ­ної біль­шо­сті голосів у комі­теті кре­ди­торів та отри­ман­ня вирі­шаль­но­го впли­ву на про­це­ду­ру бан­крут­ства (поста­но­ви ВСУ від 13.04.2016 р. № 3 – 253гс16, від 13.04.2016 р. №3 – 238гс16, від 13.04.2016 р. № 3 – 226гс16).

При­кро, але вис­лов­ле­на Вер­хов­ним судом Украї­ни у поста­но­ві від 13.01.2016 р. пра­во­ва пози­ція впли­ну­ла на прак­ти­ку вирі­шен­ня ана­ло­гіч­них вимог Вищим гос­по­дарсь­ким судом Украї­ни. Одним з при­кла­дів цьо­го є поста­но­ва від 25.04.2017 р. у справі № 904/509/16, в якій каса­цій­ний суд пов‘язав мож­ливість визнан­ня век­сель­ної пору­ки недійс­ною з наяв­ністю дефек­ту фор­ми век­се­ля, не беручі до ува­ги дово­ди кон­курс­но­го кре­ди­то­ра щодо фік­тив­но­сті вчи­не­но­го ава­лю, від­сут­но­сті відо­бра­жен­ня гос­по­дарсь­кої опе­ра­ції у балан­сі борж­ни­ка, його фінан­со­ву неспро­мож­ність вико­на­ти век­сельне зобов’язання та інші обста­ви­ни, на які поси­лав­ся кон­курс­ний кре­ди­тор у справі про бан­крут­ство на під­ставі ч. 5 ст. 203, ст. 234 ЦК Украї­ни.

Таким чином, судо­ва прак­ти­ка щодо обов’язковості вста­нов­лен­ня дефек­ту фор­ми век­се­ля у спра­вах за позо­ва­ми кон­курс­них кре­ди­торів до борж­ни­ків про визнан­ня недійс­ною фік­тив­ної век­сель­ної пору­ки, та залеж­ність захи­сту прав кон­курс­них кре­ди­торів від його наяв­но­сті, від­кри­ває віль­ну мож­ливість лікві­да­ції кре­ди­торсь­кої забор­го­ва­но­сті суб’єкта гос­по­да­рю­ван­ня через механізм бан­крут­ства з вико­ри­стан­ням фік­тив­ної век­сель­ної пору­ки.

Зали­шаєть­ся тіль­ки споді­ва­тись, що новий Вер­хов­ний суд в особі Вели­кої Пала­ти від­сту­пить від пра­во­вої пози­ції Вер­хов­но­го суду Украї­ни, вис­лов­ле­ної у поста­но­ві від 13.01.2016 р., яка, до речі, є єди­ним судо­вим актом Вер­хов­но­го суду Украї­ни згід­но інфор­ма­ції Єди­но­го реєст­ру судо­вих рішень, який розв’язує спір з при­во­ду дійс­но­сті век­сель­ної пору­ки за вимо­гою кон­курс­но­го кре­ди­то­ра.

Разом з тим, всім кон­курс­ним та застав­ним кре­ди­то­рам, які стикну­лись з фік­тив­ни­ми кре­ди­торсь­ки­ми вимо­га­ми «друж­ніх» до борж­ни­ка кре­ди­торів, зас­но­ва­них на ава­лю­ван­ні век­селів я пора­див би належ­ним чином обґрун­то­ву­ва­ти в суді свою пра­во­ву пози­цію тим, що оспо­рю­ван­ня фік­тив­ної век­сель­ної пору­ки не вре­гу­льо­ва­но спе­ціаль­ни­ми нор­ма­ми Уні­фі­ко­ва­но­го зако­ну, що надає мож­ливість засто­су­ван­ня загаль­них поло­жень цивіль­но­го зако­но­дав­ства, зокре­ма, ч. 5 ст. 203, ст. ст. 215, 234. Вірю, що разом ми змі­ни­мо судо­ву прак­ти­ку, яка, на разі, доз­во­ляє вико­ри­сто­ву­ва­ти таку шпа­ри­ну як век­сель­на пору­ка.

Под­пи­сать­ся на нас или поде­лить­ся пуб­ли­ка­ци­ей:
,
Рубрика: О нас
No Responses для “Вексельна порука, як засіб ліквідації кредиторської заборгованості боржника: чи зміниться судова практика?”

Добавить комментарий

1 + 7 =

made by A.H.
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial